ГОЛОДОМОР

на першу сторінку

світлини


РОКИ СМУТКУ Й ГОРЯ

Наталія Микитівна Нідзельська, що проживає зараз у Мішкольці, народилася 1920 року в селі Пилипи Красилівського району Хмельницької області. Батько Наталі Микита Сивак працював єдиним ковалем на все село. Мати – хатня господиня. Сім’я до проведення колективізації мала город коло хати й ділянку в полі, приблизно 2 га. На початку колективізації в цьому селі організовано так зване господарство СОЗ (спільний обробіток землі).Селян власті примусили здавати збіжжя, реманент і землю. Батько віддав до СОЗу увесь свій ковальський інструментарій і с/г реманент а також клуню, де тримали зерно. За це селянам пообіцяли заплатити.

– Батькові, і не тільки йому, запропонували здати ще й племінну корову, мовляв, така худоба дуже потрібна для району. Мати дуже плакали, бо корівка була надто гарна – називалась Сорокою. Але татові і мамі сказали, що не плачте, вам за неї дадуть добрі гроші, а таку племінну худобу треба розводити в інших місцях. Батько повірив і корову державі здав. Проте дали йому грошей за неї удесятеро менше, ніж вона того вартувала…

Тим часом збіжжя забирали не тільки у тих господарів, які увійшли у СОЗ, а й від одноосібників. Через це, позбавлені засобів до існування, селяни опинилися на грані голодної загибелі.

– Коли голодні люди бачили, що з димаря на чиїйсь хаті йшов дим, то хутко бігли до того двору, щоб їм дали хоч трошки поїсти бодай крупняку чи, як він зараз називається, супу. Мама варили тоді їсти не в печі якусь сьорбавку, а на примусі, щоб інші не бачили диму.

Посівне зерно пильно стерегли у СОЗі сторожі від голодних людей. Їх була ціла команда з гвинтівками. Під час сівби батько Наталі лагодив сівалки і з ределок витрушував потрошку зерна і таємно приносив додому, щоб нагодувати дітей. Дружина промивала це зерно, протруєне хімікатами для знешкодження насіння бур’янів. Потім сушила і з чоловіком молола на жорнах крупу.

– Через деякий час нам дали мізерні гроші за відібране добро, і ми, доклавши ще якісь свої невеличкі заощадження, купили стареньку дрібну корівчину, що давала яких півтора-два літри молока на день у той час, як Сорока давала за один удій 10 літрів. Отож мама підбілювала цим молоком суп-крупняк. Старший брат організовував молодших на лови жаб. Забивали їх, а потім на вогнищі у кущах десь собі смажили і так їли. Підтримували у такий спосіб інших дітей. Хлопчаки поробили собі з тичок луки: сідали тихенько у засідку і підстрілювали птицю. Все-таки м’ясо…

Після СОЗів людей силоміць заганяли вже у колгоспи. Починається стихійний протест з боку людей, який посилювався чутками, що жінки будуть спільні, як у людському стаді на зорі цивілізації. Потім з Красилівського райцентру приїхали інші уповноважені і провели вже добровільну колективізацію, спростувавши чутки.

– На обробці буряків новоспеченим колгоспникам привозили попоїсти якоїсь рідкої бовтанки і кавалочок хліба завбільшки з сірникову коробку. З цим “харчем” працівникові треба було гарувати в полі від зорі до зорі. Тим часом удома старі люди разом з маленькими дітьми пухли з голоду і помирали… І от я пам’ятаю маленькою дівчинкою такий випадок. Чула голос однієї бабусі: “Ой, люди, дайте шматочок хліба!” Вона плакала десь з годину, відтак померла.

Щоб прогодувати сім’ї, деякі молоді селяни подавались на заробітки до Сибіру рубати ліс, який продавався до інших країн державою за добрі гроші. Однак працівникам платили жалюгідні копійки, незважаючи на тяжку працю.

– В одного молодого господаря в нашому селі була дружина і двійко діточок. Сам він поїхав валити ліс у Сибір. Вона, бідна, не змогла добути харчів, і щоб вижити, … з’їла своїх дітей. Це правда. Її питали: “Надю, як же ти їх їла? Яке ж то людське м’ясо?” Вона відповідає: “Воно таке добре, солодке…” В неї інстинкт виживання виявився сильнішим за материнство. А українська земля така багата на родючі чорноземи, скільки можна було хлібів насіяти і не мати голоду ще й іншим державам допомагати. От і питаю я зараз, хто ж довів людей до цього помору?
В нашій родині був дідусь, він жив у молодшого дядька. Мама носили на чуже село до дідика трошки крупняку, молока. А хіба багато даси, щоб не відірвати від голодних дитячих ротів? Одначе ж братова дружина не пильнувала старенького, а лише своїх дітей.

Траплялося, коли Наталчина мамця приносила троха молока й для інших стареньких людей, але теж не було що давати їм, злиденним. Згодом почали пухнути з голоду і її дівчатка – Наталка з меншою сестричкою. Хлопців ще годували сяк-так, а їм вже не випадало. У той час з району прислали комісію, щоб надати якусь допомогу дітям села.

– Мама тоді взяли нас із сестрою й повели до лікаря цього, що перевіряв. Показала наші ноги. Тоді він сказав: “Підсильте більше за інших ваших дітей оцим дівчаткам їсти, а то втратите їх”. Мама таємно від хлопців нам додавали супчику, бо хлопці жили м’ясом підстреленої птиці і забитих жаб. А наш тато ледве ходили, і в нього теж почали спухати ноги, адже він тяжко робив у сільській кузні і ледве харчувався. Легені в нього боліли, мав осад цього пилу, тобто, крім того, що голодний, батько був ще й хворий. У такий час він не міг багато працювати удома і в кузні.


– Пані Наталю, а яке це завелике було Ваше село, пам’ятаєте?
– Невеличке, душ напевне тисячу-півтори. Ми жили на околиці. Але потім тато взяв одну хатину під кузню.
– А в тому селі у Вас був якийсь город коло хати?
– Був він досить невеличкий, але мали десь до двох гектарів у полі.
– І з цією землею вже можна було якось прожити сім’єю?
– Бо батько працювали в кузні. До нього несли реманент підрихтувати ще до СОЗу.
– До початку голоду у Вас багато було їсти на столі?
– Ну я знаю, середньо так: то борщ, то коржі з борошна, хліб, молоко, каша інші селянські прості страви.
– До голоду скільки разів на день Ви харчувалися?
– Три рази, а під час помору – один раз. Запам’ятала 12-13-літньою, як голодні підбігали до нашої хати і вимагали їсти, коли йшов дим із комина.
– На той час ділилися люди з іншими їжею, якщо мали?
– Так, ділилися. Пам’ятаю на те, що коли чоловік повернувся додому із заробітків на Сибіру, то він пробачив своїй дружині той гріх, що вона поїла своїх дітей. Сказав, що це не вона з’їла малих, це горе їхнє з’їло їх і його жінку… Він з нею, щоправда, вже не жив, і її не засудила влада.
– І це був тільки один випадок людоїдства у Вашому селі?
– Так, тільки один. На більше я не пам’ятаю.

Не дуже тямить пані Наталя і про похорони в традиційному їхньому розумінні. Не було можливості класти усіх померлих у домовину, і тому копали спільні великі могили.

– Одного разу ввечері, пам’ятаю, на вулиці був похорон. Але дуже мало на нього прийшло односельців, бо практично всі лежали хворі. Везли мертвих на якихось возах, прямо на голих дошках в бік кладовища. Там десь їх скинули до ями, та й увесь погріб…

– А чи було у Вас особисто якесь почуття страху, коли бачили все це?
– Ні, де там! У мене є мама, тато, де ж я помру?!. І коли мати зварять крупняку, крапельку молочка та хліба шматочок і дадуть поїсти, то як я можу боятися?

Траплялося, коли жінки брали із собою в поле більшеньких дітей, аби ті підсапували потрошку буряки. Іноді якась мати виводила по четверо дітей, щоб вони могли отримати їсти.

– Ото як дадуть мені в полі шматочок хліба завбільшки з сірникову коробку, то я його швиденько бгаю за пазуху, або тримаю в жмені міцно-міцно, щоб увесь не з’їсти. Але все одно іноді відщипую від нього потрошку, щоб мати у роті смак, який же він, бо голодна страшенно…

На випадки голодної смерті в полі пані Наталя не пам’ятає. Висловила лише думку, що працювати в поле йшли здоровіші працівники, а немічні й хворі залишались удома. Іноді вони виходили на вулицю, і можна було бачити, як вони попухли від голоду.

– Одна бабуся приходила до мами, їсти не могла, ноги в неї були, як колоди. Недалечко від нас вона жила. Все прохала матір: “Прийди-прийди, доню, город мені обполоти. Поможи мені щось посіять, де ж я візьму насіння?..”

Сім’я пані Наталі вижила тільки тому, що тримала корову, хлопчики ходили на лови бодай якоїсь живності. Із п’ятьох дітей не помер ніхто.

– Старші брати ловили навіть пуголовків у калюжах. Пекли на вогні десь неподалік від села жабок, і так їли, що аж хрустіло на зубах. Дівчатка цього не їли, бо їх із собою не брали, і почали пухнути. Нам було трудно ноги піднімати, і вже не дуже могли ходити. Ще трохи, і ми могли померти, але мати почала нам більше їсти давати.
– Пані Наталю, а в школу на той час Ви ходили?
– Тоді ні, що ви! Все було закрито: ні вчителя тобі, ні учнів. А потім же ставали переростками, пропустили кілька років із науки. Вчитися я вже почала підлітком, і не тільки я - були в нашому класі учні, яким виповнилося по 16-17 років у першому класі!..
– А Вам доводилося бути свідком розмови дорослих про те, що коїлось довкола вас?
– Звичайно, хоча мало що з того розуміла. Тато з мамою про це часто говорили, батько виявляв свій протест, хоч і селянин простий був. Він засуджував політику властей, яка довела людей до помору. Однак робив це приховано, тільки в хаті, бо могла бути з того страшна біда нашій сім’ї. Здебільшого батьки балакали про це між собою. На той час почалися арешти поодинокі людей за антирадянську пропаганду.
– А до церкви Ви ходили у ті дні?
– Храм у селі був, але його закрили. Церковне начиння люди поховали далеко, про нього знали тільки одиниці, бо могли забрати комуністи, або хтось із парафіян, доведений до крайньої нужди, міг продати за гроші ікони, ризи, посуд.
– А як у Вас минав день у ті голодні часи?
– Працювали, як ставало сил: цибульку на городі пололи, рвали мамі на борщ із агрусу плоди. Кущ агрусу пильнували ми, як ока в лобі, бо він мав кисленькі листочки і давав смак і якусь поживу для організму. Було трохи картоплі, мама її ділили уважно всім, ще й наказували, ану, мовляв, не розкидайте. Вчила нас мама, як треба заощаджувати харчі, працювати на городі. Не були ми пестунчиками у мами, навіть ходили трохи людям стареньким допомагати. Дітей малих ходили забавляти. Праця допомогла вижити як дорослим, так і дітям. Батько ковалювали, мати увесь день крутись, наче білка в колесі. А в лінивих комора була порожня. До революції мої односельці ходили працювати до пана Вашкевича, поляка.
– А можна порівняти життя у 33-му році і під час війни? За німців у Вашій сім’ї вже було що їсти?
– Тоді в нас була вже інша хата, а коло неї мали більший город до півгектара. Але все одно були скрутні часи: доводилося ховати в надійне місце зібраний врожай, щоб не відібрали німці на фураж для своїх коней. У той час ми вже так не бідували, як десять років перед тим.

Але настала інша небезпека. Одного разу село оточили німці під приводом того, що там переховуються партизани. Але це була неправда. Окупаційні власті постановили забрати працездатних селян до Німеччини на примусові роботи.

– Вранці мене розбудили мати і сказали, що під селом стоять німці. У нас в хаті були два виходи. Ото заходить до хати один молодий поліцай і каже, що треба забрати цю молодичку, тобто мене. А мама мені й говорять: „Як можеш, дитино, то тікай з хати”. Поліцай зайшов з одного боку, а я вибігла з хати з іншого і сховалась за сарай. Звідти подалася тихцем понад річкою лозами-лозами аж на інший куток села до чоловікової родички. Не йшла – летіла!.. Я тоді вже заміжня була. І вони приходили по мене шість разів! І завжди з’являвся той самий поліцай-односелець. Може, я йому в око впала, або ще що, але ніяк не могла здихатися. Його мама ходила по селу з костурами. Вона принесла до нас саме ліки для матері. Ото він і заходить. Питає: “Нема?” Мати й відповіла йому так, як вважала за потрібне. Мені доводилось у цей час дуже бути насторожі. Чоловіка мого забрали в армію ще в 1940 році, а повернувся він додому аж через сім років. Пройшов у походах всю Манчжурію, воював на Далекому Сході. Тяжко було нам обом…

Отакою простою і невигадливою є ця розповідь. Пані Наталя неохоче згадує про ці часи, сповнені смутку й горя. Але, може, її свідчення стане у пригоді іншим людям, щоб вони знали, яким іноді трагічним буває життя, в чому полягає його сенс і чому сьогоднішнім поколінням треба жити і пам’ятати про уроки недавньої історії. Світ повинен дізнатися правду про геноцид в Україні 1932-33 року, викликаний штучним голодом, і такі свідчення дуже тяжко спростувати тим, хто ще й нині побивається в Україні за “комуністичним раєм”.

Ярослава Хортяні, Василь Плоскіна


на першу сторінку

світлини