ГОЛОДОМОР

на першу сторінку

світлини


Штучний голод на півдні України

Наш наступний оповідач Юрій Кравченко народився на початку 60-х років в Запорізькій області – цьому традиційно багатому і щедрому хліборобському краї – в селищі Михайлівка. Воно налічує зараз приблизно 30 тис. мешканців і є районним центром. Старше покоління в родині Юрка пережило голодомор. В цій розповіді пан Кравченко ділиться спогадами про почуте в дитинстві від старших про голод у 1932-33 роках.

Мені доводилось чути про голодомор ще в ранньому дитинстві від родичів і знайомих. До цієї теми вони повертались дуже часто. Найбільше я дізнався про це від своєї прабабусі Євдокії і старших родичів, адже моя мама народилася вже у 1944 році і не могла пам’ятати про цю страшну пору. Дорослі найчастіше розповідали мені про свої особисті враження і не пояснювали політичних причин, які призвели до виникнення голоду в Україні. Але з почутого я зрозумів, що це була для моїх близьких величезна особиста драма.
Такі бесіди у нас дома чи в гостях у родичів велися доволі часто. Старші, звичайно, знали, що до голоду були причетні комуністи і навіть називали конкретні особи. Але дитиною я не все розумів з їхніх оповідок. Проте запам’ятав, як люди виживали в ці часи, що вони робили. Причому розказували прямо чи переказували слова очевидців не одна-дві людини, а дуже й дуже багато, щонайменше сто осіб.
Мої співрозмовники пригадують, що на початку тридцятих років в нашому краї були чудові врожаї на хлібних полях і не тільки. І також ділилися про те, що як дико і незвично людям було чути про закон про три колоски чи картоплини, коли голодних селян кидали до в’язниці за жменьку збіжжя. Комуністи називали крадіжкою навіть те, коли людина прибирала з дороги розсипану картоплю чи зерно, яку возили підводами з полів. Сторожі хапали цих нещасних, витрушували кишені й торби і передавали представникам судової влади. А судді вже виносили вироки. Це могло бути ув’язнення від трьох і більше років. Це були не поодинокі випадки. Додому мої земляки поверталися з Сибіру і траплялося, що на них чекала вже порожня хата, бо всіх домочадців скосила голодна смерть.
Ці свідчення я неодноразово чув від різних за віком людей. Були серед них вже літні бабусі й дідусі, які зазнали цього лиха вже в дорослому віці. А траплялися й молодші, хто, наприклад, бачив і скуштував голоду в дитинстві.
Найстаршою серед них, мабуть, була моя прабабуся. Вона була невеличка на зріст, рано овдовіла і багато лиха винесла на своїх плечах. Тому лише завдяки її самовідданій праці і почуттям родинного обов’язку і любові, її діти вижили під час голодомору. Вона як справжня мати і християнка вміла йти на жертви і поступатися власними інтересами заради молодших членів сім’ї. І через це ми всі її дуже любили і поважали, і вона мала в родині велике слово. Тому все, що я від неї почув у ті роки, була чиста правда. Моя прабабуся і її ровесники не вигадували нічого.
Отже, як я вже говорив напочатку, наші люди жили перед колективізацією досить заможньо. В селі будувалися великі довгі хати, у дворах стояли здорові повітки для польового реманенту, стодоли, де зберігалося збіжжя і урожай з полів. Будинки ділились на дві половини, з яких одна була, власне, жилою, а в інших тримали худобу. Майже в кожного господаря Михайлівки перед приходом комуністів була мінімум одна пара коней, по кілька корів, не кажучи про свиней і свійську птицю. У нас на селі, за словами старших, насправді було дуже мало бідняків. Їх називали ледарями і пияками. І коли в наші краї прийшли більшовицькі війська, то комуністи передусім вишукували саме таких людей, дрібних злочинців, наприклад, злодюжок, і опиралися на них у своїх діях, тобто давали сяке-таке майно і надавали владні повноваження. Як жартували колись в Україні, з Івана вони потрапляли в пани…
Дорослі переказували, що на початку тридцятих років у Михайлівці ніхто добровільно не хотів вступати в колгосп, адже від селян силоміць відбирали усі засоби виробництва, робочу худобу. Звісно, такі дії влади викликали у моїх односельців внутрішній протест і навіть спротив такій політиці більшовиків. Від голоду у нас люди почали потерпати вже взимку 1932-го, навесні 33-го років. Вживати як харчі почали траву, пекли хліб з лободи, їли грицики, плоди з дерева гладичі. До голоду додалися епідемії. Багато людей помирали від дезинтерії. Влітку, поки щось росло в степу і на полях, можна було ще якось прохарчуватися людям. Але взимку врятуватись від голоду було дуже важко, і населення масово вмирало від недоїдання і хвороб.
У дитинстві я ходив до своєї школи не кружною дорогою, а навпростець через старе кладовище. Так от на ньому залишились всього один-два старі хрести, може, ще з козацьких часів. Розповідали, що тут під час голодомору масово хоронили наших односельців, і жодних хрестів чи надгробків їм уже не ставили. У гробарів навіть не ставало сили взимку копати могили, тому рили землю не глибоко, як годиться, а тільки трохи так пошкрябали мерзлий ґрунт, закидали до цієї мілкої ями трупи і вже одразу й засипали землею. Бувало, мерців відкопували голодні собаки і поїдали їх… Це було щось жахливе.
Про випадки людоїдства в Михайлівці не пам’ятали. Проте розказували, що на міському базарі іноді продавався холодець, в якому знаходили людські нігті…
Їжу добували собі голодні селяни різними способами. У нашому господарстві старші збудували таємний хлів, де тримали свиню, поки було чим кормити із прихованого збіжжя. Потім зарізали взимку, м’ясо не псувалось, і люди потроху могли його їсти. У селі ж не в кожного була така можливість годувати худобу, і траплялися непоодинокі випадки, коли лізли до чужої комори чи стайні і викрадали харчі. На них не ображалися, бо знали, як тяжко сусідам живеться. Моя прабабка викручувалась так, що возила до Запоріжжя на базар продавати якісь домашні цінні речі, не лише свої, а й людські, бо їй часто приносили знайомі годинника, намисто, столове срібло чи щось інше, що мало ціну. На виручені в такий спосіб гроші після того як розрахувалась із своїми односельцями, прабабка могла щось прикупити й для своєї родини. Але це було дуже страшно. До міста селян не пускала охорона. Люди пробиралися в Запоріжжя всіма правдами й неправдами. Так, дехто залізав на покрівлю вагонів, щоб не помітили знизу, і так потрапляли в місто. А на зворотній дорозі на селян чатувала інша небезпека. Їх переслідували голодні банди і відбирали харчі.
Діялось це дуже спритно. Розбійники робили собі так звані “кішки”, закручені великі гострі гачки, схожі на рибальські. Їх прикріплювали до довгої мотузки, яку закидували на дах вагонів, де їхали покупці з міста. Часто ця “кішка” зачіплялася за продовольчі пакунки, і тоді знизу злодії тягли їх собі. Бувало, коли замість торби додолу стягали навіть людей.
Далі Запоріжжя моя прабабка практично не їздила, бо це було дуже важко зробити, адже містá пильно охоронялись. Хіба іноді подавалась до Мелітополя, але далі не їхала, бо все одно її не пропустили б.
На нашій вулиці в роки голодомору спорожніло багато хат. За словами старших, по сусідству повимирали кілька великих родин, не кажучи про те, що в кожній господі ховали час від часу когось із членів сім’ї, хто не пережив голоду. Напроти нашого двору стояла хата, де мешкала колись заможна сім’я - приблизно шість-сім душ. Від голоду загинули п’ятеро дітей, дружина. Залишився жити тільки сам чоловік. Він змарнів, почорнів увесь, страшний став, наче примара; приходив до моїх і кричав з порогу:” Дайте мені хоч лушпиння яке від картоплі, не викидайте геть, бо я його їстиму!”
За переказами, діти погано ходили до школи в ті часи. Іноді геть знесилені, вони падали прямо на дорогу. Часто їхні ровесники, які самі хиталися від слабості, вже не могли нічим їм зарадити і лише переступали через своїх однокласників. Голод притупив людські почуття не лише в дітей, а навіть у дорослих, адже за короткий час вони бачили на власні очі стільки смертей, що вигляд хворої дитини вже не викликав у них такої пронизливої реакції болю, як коли б це трапилось з ними вперше.
Майже не пам’ятаю про те, аби мої родичі розповідали щось про те, як люди скаржились владі на свій стан. Властиво, не було кому й скаржитись, адже влада поводилась з населенням України гірше, ніж із найлютішим ворогом. Дарма комуністи й комсомольські активісти кричали на кожному кроці, що вони є представниками народної влади, влади усіх трудящих. Дарма всюди вивішувались брехливі плакати й лозунги про нібито державну турботу. Натомість від людей грубо відбирали останній шматок хліба і кидали в тюрми за три нещасні колоски, знайдені на сплюндрованій нивці…
Тобто одна справа слухати й читати фальшиві слова про турботу партії і уряду, й зовсім інша - спостерігати реальний стан речей, вірніше варварські методи радянської влади з її люмпенським свавіллям на державному рівні. По суті, це було узаконене більшовиками грабіжництво. Вони вибили з-під ніг селянства саму матеріальну базу, залякали його, зломили морально і придушували навіть найменший порух до бунту, бо мали ціле військо міліціянтів і так званих активістів. Це все робилось дуже підступно, грубо й бездушно. І люди ніколи не розраховували, що держава поводитиметься з ними, наче розбійник з великої дороги. Тому в ті часи відчувався лише глухий протест, а організованого спротиву більшовицькій колективізації в масових масштабах не було. Та й не мали люди сили виступати проти влади. Крім цього, на той час комуністи навчились майстерно і деспотично придушувати будь-які повстання, а особливо селянські, в самому їхньому зародку.
Доведені до відчаю голодні люди часто подавалися на могильник худоби, куди звозилися здохлі коняки чи тушу якоїсь пропащої корівчини. У селі вже знали, де в колгоспі що коли здихало. Тому люди забирали додому не те що м’ясо цих мертвих тварин, а навіть їхні шкіру й кістки. Дійшло до того, що на того могильника ходив один вчитель, який жив разом із старенькою матір’ю. Одного разу він туди прийшов вночі, а йому нічого не дісталося, і якісь люди почали обурюватись, мовляв, до того дожилися, що навіть учителеві нічого не лишилося від тих дохлих скотиняк…
Тоді хазяйнували по українських селах різні парторги, комсомольці, активісти, які ще вчора не вилізали з шинку і ледарювали. Потім під час голоду до них приєднувались і колишні заможні селяни, які дуже потерпали від голоду. Їм давали револьвера до рук, і починалося полювання за збіжжям, витрушування людських комор, розкуркулення “багатіїв” та інші неподобства.
Наприклад, був один придуркуватий уповноважений, який напідпитку чіплявся до дівчат, щоби вони йшли з ним ночувати. Як хтось не погоджувався, то міг і пристрелити з маузера. Тобто влада вдавалась до послуг таких покидьків, у яких ніякого власного майна не було і котрі були озлоблені на весь світ. Ці суб’єкти з радістю грабували українських селян, причому ще й під захистом Радянської держави.
Церкву в Михайлівці під час голодомору закрили. Пізніше з неї зробили будинок піонерів. Так от колись на вхідній стіні була намальована фреска Божої Матері. Потім комуністи дали вказівку замалювати її образом якого миршавенького піонера. Його зображення з часом облупилося, і на стіні знову проступив лик Богородиці. Його знову замалюють, а він відновлюється як і раніше. Тоді не знали, що робити і додумалися прикріпити шматок жерсті на стіні, аби він повністю закрив собою благородну фреску.
У свій час хтось із районного начальства розпорядився зробити з дому піонерів спортивний зал. Але в ньому почали калічитись діти. Одна дівчинка навіть померла. Стосовно тих людей, які були причетні до закриття церкви, ставалися навіть містичні речі. Так, у директора нашої школи, районного воєнкома, першого секретаря райкому партії і начальника міліції чомусь діти народжувались дебілами. І люди казали потім, що вони це мають за неправедні вчинки, що вони покарані Богом через закриття храму. І вже за моєї пам’яті цю будівлю зірвали динамітом. Не могли власті її використати так, як їм хотілося.
Зараз важко сказати, скільки моїх односельців повмирало від голоду. Можна лише говорити за наш куток, де з восьми хат залишилися тільки дві. А на це місце потім приїхали жити переселенці з Уралу. Ці росіяни живуть в тих хатах і понині.
…Від свого діда я чув, що коли він з батьками їхав кудись возом по степу, то їм доводилось бачити багато трупів. Їм уже не дивувалися з відомих причин, тому що самі були за волосину від голодної смерті. Оповідали, що одного разу перед ними ніби постала якась худа, чорна і зморена голодом жінка. Дідів батько повернув коней, аби наблизитись до неї, щось хотів спитати, а вона раптом з’явилася в іншому місці. Знову до неї їхали кіньми, і так само вона опинилась на другому місці, розкинувши руки, наче хрест, як символ національної трагедії.
Було дуже багато випадків, коли люди втрачали розум через голод. Вони ходили по вулиці і не усвідомлювали своїх дій. Був, розповідали, один дядько, колись жонатий, заможний. Втративши сім’ю, він геть схибнувся з розуму. Взагалі, родичі порівнювали цей час з якоюсь містерією, яка нагадувала кінець світу. Люди голодували, мерзли від холоду, тяжко гарували в колгоспі, втрачали своїх близьких і дехто навіть з’їжджав з глузду. Ставалися жахливі речі.
Ці розповіді я почув від своєї прабабусі Євдокії, коли їй було приблизно 75 років. Проте розповідали про голодомор також інші її ровесники. Часто вони заводили мову про це коло нас, молодших, і я розумію чому. Адже для них це була величезна душевна травма, і вони хотіли виговоритись. Дітьми ми ще не могли належно оцінити їхні слова. І лише дорослими стали усвідомлювати, що до чого. Майже всі вони стверджували, що голодомор було пороблено владою навмисне ніби для того, що люди не хотіли колгоспів і встановлення радянської влади в Україні.
Цікаво, що на нашій вулиці мешкала одна жінка, у молоді роки – комсомольська активістка. На неї люди іноді показували пальцем, мовляв, це вона, падло, відбирала в людей збіжжя, вимітала харчі з погребу. Про таких як вона не забували ніколи.
Моя прабабка за життя була доброю і чуйною жінкою і не цуралась світського життя. Пам’ятаю, був у неї старий-престарий телевізор, який вона часто дивилась. Особливо любила спостерігати за хокейними матчами. Так вболівала щиро, що ми всі дивувались. Проте коли показували Леніна, то вона завжди плювалась і говорила, що він антихрист, дуже погана людина і йшла геть з кімнати.
Скільки себе пам’ятаю, мій дідусь всього один раз розповів мені дитячу казку. А так все більше їх оповідала мама, тітки. Старші здебільшого говорили мені про роки голодомору, який для них виявився страшнішим за будь-яку людську вигадку. Вони часто попереджали нас, коли хтось із дідей погано їв страву, що можуть настати голодні часи, і тому не потрібно балуватися за столом.

Ярослава Хортяні, Василь Плоскіна


на першу сторінку

світлини