ПЕРВИННА ФОРМУЛА ВИБОРІВ
«СТАЛІНСЬКІ» ВИБОРИ. ГОЛОСУЄ АКАДЕМІК О.Ю.ШМІДТ. 1937 рік
Восени 1917 року ленінська партія витіснила з багатьох рад представників конкурентних партій і на всеросійському з’їзді більшовизованих рад оголосила про встановлення «диктатури пролетаріату». Після перевороту в Росії була побудована двоєдина система влади у вигляді компартійних комітетів і підпорядкованих їм рад та виконавчих комітетів цих рад. Парткоми здійснювали диктатуру, а ради займалися поточним управлінням. З поглиненням рад більшовицька партія стала державною структурою, що будувалася на засадах «демократичного централізму». Це означало, що її парткоми формувалися й контролювалися не партійними організаціями, а керівними ланками вищого рівня. Внаслідок цього державна структура, що здійснювала диктатуру, потрапила під контроль вождів. Вона не контролювалася членською масою багатомільйонної партії й тим більше — населенням країни. Ради були органічною частиною цієї системи влади. Фактично вони формувалися й контролювалися парткомами, тому що перебували всередині партії як державної структури. Юридично, за буквою Конституції, яка не помічала в державі присутності диктаторської партії, ради обиралися громадянами країни. Створена В.Леніним система «робітничо-селянської» влади заглиблювалася в народні низи, але була незалежною від волевиявлення народу.
Існувала лише одна незручність: час від часу парткомам доводилося організовувати вибори в ради, тримаючи під абсолютним контролем виборчий процес. Якби виборці здобули можливість посилати в ради депутатів, налаштованих відстоювати їхні інтереси, то на диктатурі вождів партії можна було б ставити хрест. Адже влада радянських органів була реальною. Щоб уникнути несподіванок, державна партія відмовилася від рівних виборів. За Конституцією, робітничий клас мав п’ятикратну перевагу над селянством у нормах представництва. Представники «експлуататорських класів» взагалі позбавлялися права голосу. Категорія «позбавленців» охоплювала до десяти відсотків населення й навіть більше. Залежно від ситуації парткоми могли як завгодно поглиблювати нерівність виборів. Наприклад, в Україні в 1919 році норма представництва для червоноармійців була вдесятеро більшою, ніж для селян або робітників. Останні були місцевими, а червоноармійці — здебільшого прийшлими. Прямі вибори проводилися тільки в місцеві ради. Всі з’їзди рад, від районних до Всесоюзного, формувалися з депутатів відповідної ланки радянських органів. Члени виконкомів формально обиралися на з’їздах. Фактично з’їзди затверджували список, розроблений у відповідному парткомі. Виборчими одиницями були не територіальні дільниці, а підприємства, установи, військові частини, навчальні заклади. Виборці перебували в адміністративній залежності від своїх керівників і мусили голосувати так, як їм накажуть.
 
МАНЕВР СТАЛІНА
Надзвичайний VIII Всесоюзний з’їзд рад 5 грудня 1936 року затвердив нову Конституцію СРСР. У ній проголошувалося, що в країні побудовано соціалізм. Багатоступеневі вибори до органів влади замінювалися прямими при таємному голосуванні. Селяни дістали рівні з робітниками права обирати й бути обраними в усі органи влади. Виборчі округи в містах стали формуватися не за виробничими одиницями, а за місцем проживання. З’їзди рад усіх рівнів замінювалися інститутом сесійних засідань місцевих і Верховних (республіки, Союзу) рад. Чому ЦК ВКП(б) відмовився від попередньої формули виборів? Чому він прирік систему влади на випробування демократичними виборами? Є дві причини: зовнішня та внутрішня. Зовнішня причина здавалася природною. Положення Конституції СРСР повинні були відповідати діючій з 1919 року програмі РКП(б), а в ній наголошувалося, що позбавлення політичних прав потрібне тільки як тимчасовий захід боротьби із спробами експлуататорів відновити свої привілеї. Вказувалося й на те, що «деяка2 перевага в органах влади за індустріальним пролетаріатом має тимчасовий характер. Час пройшов, перемогу соціалізму проголосили. До внутрішньої причини демократизації виборів історики починають підходити тільки тепер. Мова йде про морально-політичний стан радянського суспільства та позиції Й.Сталіна на чолі державної партії. Коли ми читаємо газети 30-х рр. або дивимося документальні чи художні фільми, перед очима постають картини динамічного й щасливого суспільства, візитною карткою якого можуть бути такі пісенні шедеври, як «Марш энтузиастов» або «Широка страна моя родная». Коли гортаєш тижневі зведення Державного політичного управління, вимальовується зовсім інша, трагічна й похмура картина. У країні панували страх, ненависть і відчай. Щоб стали зрозумілими подальші події, зупинимося на характеристиці тих рис радянської влади, про які ще не було мови. Створена В.Леніним диктатура була колективною, а не персоналізованою. Носіями її були члени ЦК, а з 1919 року — політбюро ЦК. Після тривалої й жорстокої боротьби Й.Сталін виштовхнув з політбюро ЦК суперників і замінив їх своїми людьми. Проте сталінська диктатура була позбавлена інституційного фундаменту та грунтувалася тільки на відданості найближчого оточення. Знову і знову диктатору доводилося проходити процедуру виборів у партійні й радянські органи влади. Вибори в ЦК ВКП(б) завжди залишалися таємними, бо в іншому разі завалилася б уся структура влади. Зосередження диктаторської влади в одних руках і користування нею для розгортання масових репресій викликало тривогу в багатьох керівників парткомів. Хтось боявся за власне життя, хтось не бажав брати участь у сталінських злочинах. На ХVII з’їзді ВКП(б) у січні 1934 року була зроблена спроба усунути генсека від влади необранням його в Центральний комітет. Мабуть, ми ніколи не дізнаємося про деталі тієї невдалої спроби. Фактом залишається те, що під час Великого терору Сталін знищив усіх делегатів з’їзду, окрім небагатьох, яких добре знав і у відданості яких не сумнівався. Убивство С.Кірова в грудні 1934 року дозволило Сталіну підготувати законодавчу базу для задуманої ним масштабної чистки партапарату. Рішення лютневого (1935 року) пленуму ЦК ВКП(б) про демократизацію виборчої системи теж слід осмислити в контексті політичної ситуації, що складалася. Сталін не міг бути диктатором, спираючись тільки на апарат державної безпеки. Він потребував підтримки з боку компартійно-радянського апарату. Щоб дістати її, генсек поставив апаратників перед загрозою вільних виборів. Тільки він, контролюючи органи безпеки, міг відвернути появу на всіх щаблях радянських органів влади нових людей. Апаратники повинні були згуртуватися навколо генсека і разом зустріти ту загрозу, яку несла з собою нова Конституція. Кожний розумів, що допомога органів державної безпеки у проведенні виборів може здійснюватися тільки у звичних для чекістів формах — шляхом розгортання масового терору. Тому Сталін дістав від центрального керівництва та місцевих апаратників карт-бланш на репресії. Ті, хто не погоджувався запрограмовано діяти в ситуації, створеній генсеком, повинні були згоріти у вогні терору. Бажаючих зайняти їхні місця не бракувало.
 
«БЛОК КОМУНІСТІВ І БЕЗПАРТІЙНИХ»
Історичний досвід свідчить: горе суспільству, яке дозволило поневолити себе власній державі. Стократ горе, коли вся влада в тоталітарній державі зосереджується в руках однієї людини. За цих умов стають можливими катаклізми велетенського масштабу, що влаштовуються в особистих інтересах диктатора. Великий терор — це приклад такого катаклізму. Негайно після нього почалася Друга світова війна, й наслідки сталінських чисток стали причиною майже безперервних півторарічних поразок, які призвели до нових жахливих втрат. Вожді ленінської партії створили під принадним антуражем держави-комуни поліцейську державу, в якій кожна людина від народження й до смерті перебувала під суворим наглядом. Але поневоленому населенню вони надали вигляд громадян, які нібито були цілковитими господарями «робітничо-селянської» держави. Розроблені під час «вільних виборів» 1937—1938 рр. технології залишалися без змін аж до конституційної реформи М.Горбачова. Ми звикли до них, хоча чудово розуміли: кого накажуть, того й оберемо. Ми звикли думати, що добробут залежить від начальників. Звикли в усьому покладатися на державу. Показовими є відповіді на опитування, опубліковані Соціологічною службою «Дня» 2 лютого 2005 року. Із твердженням «Люди самі повинні собі створювати умови для життя, незалежно від уряду» погодилися тільки 16 відсотків опитуваних. Із твердженням «Захист населення від економічних труднощів повинен бути завданням держави» висловили солідарність 75 відсотків опитуваних. Виборчий марафон 2004 року яскраво продемонстрував дві протилежні лінії електоральної поведінки громадян: успадковану від минулого пасивну приреченість і активну боротьбу з державою за власного кандидата. Хоч і не відразу, але перемогла активна позиція виборців. Помаранчева революція показала, що суспільство справді стає іншим. А влада?
№25, субота, 12 лютого 2005, газета "ДЕНЬ"
«« ВЕРНУТИСЬ
Гопак як бойове мистецтво
Таємна сила українських патріотів
Таємниця Великого терору
Герої назавжди
СТРАШНА ТАЄМНИЦЯ "ДЕМ'ЯНОВОГО ЛАЗУ"
Секрети валуєвського циркуляра 1863 року
Українофобія як гностична проблема
наверх