Степан Яновський, учасник розкопок
СТРАШНА ТАЄМНИЦЯ "ДЕМ'ЯНОВОГОЛАЗУ"

До 65-ти річчя голодомору та сповнення 9-ої річниці розкопок
і перепохоронення жертв большевицького терору в "Дем'яновому Лазі"


Літо 1989 року закінчувало свій біг. Сонце кидало свої останні пекучі промені, але ніхто не звертав уваги на їх гарячі дотики, бо по знівеченій, зганьбленій останніми десятиліттями Галицькій Землі, обережними, але твердими кроками, вже ступала перебудова, що несла з собою, як могутня повінь, перші хвилі довгожданної волі, які розбивались об ще тверду і міцну бетонну стіну минулого.
Та все ж ці хвилі накочувались одна за одною, залишали за собою слід, несли зі собою правду, спростування викривлених, брехливих історій, регабілітацію покривджених, а найголовніше, - правду про скоєні злочини проти українського народу, який із-за своєї найбагатшої землі - став найбіднішим; який із-за свого доброго, щирого серця і мозолистих рук - став рабом.
Ці хвилі піднесли сотні, а то й тисячі людей, піднесли їх громадську гідність, пробудили національну свідомість, а тим, хто боровся за кращу долю нашого народу і вірив в це, дали ще більшу енергію і наснагу до дальшої боротьби; невпевненим дали впевненість, витіснили із підсвідомости запрограмований багатолітнім пануванням командно-адміністративного режиму страх, що як великий тягар звалився з плечей людей; дали їм мужність, а особливо тим, які були свідками і очевидцями жахливих подій, що у висліді дало можливість розкрити страшні таємниці злочинів.
Ішло чергове засідання "Меморiялу", члени якого ледь вміщались у маленькій кімнаті старенького будинку, що притулився до велетенських осик, що вдивлялися в дзеркальну гладь Івано-Франківського озера, яке, по повелінню компартійної еліти области, було створене на місці жидівського цвинтаря.
В цю переповнену людьми кімнату, якось несміливо зайшов старенький сивий дідусь, так з першого погляду можна було про нього сказати, але дізнавшись хто він і якого віку, стало зрозумілим, що в 65 літ так старо людина не може виглядати, хіба лиш тому, що пережила щось неймовірно тяжке.
Й здогади справдились. Чекали всі цього моменту, бо після довгих, тяжких розшуків очевидців і свідків, з великими, неймовірними труднощами і зусиллями, голові Івано-Франківського "Меморіялу" та його заступникові, не зважаючи на різного роду погрози, різні неприємні, погрозливі дзвінки, вдалось знайти таку людину.
Розповідь була жахлива. Дідусь із села Пасічна, що розкинулось на протилежнім від Івано-Франківська лівім березі річки Солотвинська Бистриця, розкрив через 48 років страшну таємницю "Дем'янового Лазу". Так називалась місцевість, що височіла недалеко від села, десь на віддалі однієї милі.
Ще до 70-их років вона була притаманною для галицьких пейзажів. Горбочки, мов хвилі, переливались з ярками, посеред яких шуміли листвяні кучеряві острівки дерев. З одного з таких дзюркотіла безжурно і монотонно, співаючи свою пісеньку, вода, яку від незапам'ятних часів дарувало джерельце.
Настав час, коли пісня джерельця, як і пісня народу, була перервана.
Мов буря налетіла на Дем'янів Лаз зубаста техніка. Екскаватори, бульдозери, трактори торощили дерева, рівняли горби, засипали яри і ця робота проводилась з таким неймовірним поспіхом, ніби мав бути кінець світу. Пейзаж змінився моментально. Перед очима відкривався простір з безмежним колгоспним полем...
Ось так активно відгукнулася партія і її спільник КГБ на передачу радіо "Свобода", що прозвучала в тому ж 70-му році, кілька днів скоріше перед цією "операцією" замітання слідів, щоб тим самим стерти з лиця землі пам'ять про невинних мучеників та прикрити комуністичні криваві злодіяння.
І ось настав 1989 рік. Знову через 20 літ, у Дем'яновому Лазі стояв маленький екскаватор, а по обидва боки нього люди.
Одні горіли бажанням якнайскоріше віднайти той безцінний скарб, тих невинних братів і сестер, які стали жертвами геноциду, щоб ще раз доказати лють і ненависть большевика - ворога-ката, щоб їхні безмовні, німі кістки сказали правду про їхні муки, щоб винесли вирок своїм мучителям та щоб жертв по-християнськи перепоховати.
Інші люди - з органів прокуратури і КГБ, стояли з блідими, кам'яними лицями і просили напевно самого диявола, щоб цього не сталося.
Але знали перші, що горіли бажанням зустрічі зі страшним, божевільним минулим, що якщо вони помиляться і не знайдуть того, чого шукають, їм пообіцяли ці чиновники в дарунок від п'яти до восьми років тюрми за "наклеп на радянську владу".
Лише відвага, впевненість, віра, любов до багатостраждальної землі, а найбільше впевненість дідуся, вселили у всіх надію на успіх невеселий, на успіх і перемогу над творцем злочинів і зла.
Тяжко, неймовірно тяжко було визначити місце, де була схована страшна тайна, де був схований скарб Галичини, надбання за півстолітню історію "щасливого" життя.
Ось опускається ківш, зачерпнув землю, підніс угору, а висипавши її, - розсипались і надії людей. Але дідусь повторював: - "Ще раз, ще раз, це тут, тут, я точно знаю". Додавав і впевнености єдиний орієнтир, єдиний свідок минулої історії - джерельце, що символізувало своєю непокірністю народ цієї землі.
Воно жило, воно било з глибини землі, давало життєдайну воду і подібне було на невмирущу душу людей цього краю.
І ось настав момент, коли неправда стає правдою, коли таємниця стає розкритою, коли покривджені стають оправданими.
Заглибившись майже до півтораметрової глибини, а потім піднявшись, ківш повис у висоті, ніби сам онімів і здригнувся від страшної знахідки.
Присмоктавшись до чорної болотистої, драглисто-липкої землі, з ковша виглядав черевик, в якому стирчала кістка людської ноги.
Люди з "Меморіялу" з полегшенням зідхнули, але лиця в представників влади стали ще більш кам'яними. Екскаватор зняв ще шар землі такої ж товщини на квадраті 6м х 3м і від'їхав убік. До дальших розкопок приступили люди з лопатами. Вони з великою обережністю почали знімати чорний драглистий шар землі, сантиметр за сантиметром, ніби боялись комусь зробити боляче, чи когось поранити.
Нарешті на поверхні появились перші кістки, перемішані з розлізлим шматтям. Неможливо було розібрати, чия голова, якого кістяка. Це був один хаос. Черепи лежали на чоботях, на гуцульських постолах, на черевиках, або були ними прикриті.
Вже перші дні розкопок показали, які пекальні муки, тортури, знущання терпіли невинні люди. Проломані тяжкими предметами черепи, одні так і залишились з розкритими челюстями, ніби хотіли розказати про все, що бачили, про їхні муки; інші навіки затаїли таємницю жахливого пережитого; заціпивши зуби, забрали її з собою у вічність. Поламані ребра, руки, ноги і в додаток, майже всі були постріляні в задню частину голови - у потилицю. Видно, не міг кат в ці останні хвилини дивитись своїй жертві в очі...
Дальші розкопки і експертиза доказали, що замордовані представляли всі вікові групи людей обох статей. Тут спочивали галичани, мешканці Поділля, гуцули. Тут були селяни, інтелігенція і навіть священики.
Так завдяки кропіткій праці Товариства "Меморіял", робітників фабрик, селян, молоді, студентів медичного інституту і його викладачів, не зважаючи на різні перешкоди, складні природні умови, - було розкопано три ями-могили. Кожна з них творила братню могилу, в якій, обнявшись обіймами рідної землі, навіки визволене від мук, смертю спочивало наше минуле, тогочасне і наше нездійснене майбутнє. Всіх 586 осіб.
Особливо вражаючою була друга яма. Перші кістяки і черепи показали, що в ній лежить ніжний цвіт нашої землі - молоді жінки-матері, ті, що могли б ще родити і виростити для української землі не одного прекрасного українця, що в ній лежать ніжні квіти Галицької Землі - дівчата, які могли б стати матерями, які не знали кохання і які кохали, але рука ката обірвала їхнє кохання, і заручини їм зробили "червонозоряні визволителі" зі сходу із сирою землею, де музикою були стогін, плач, скрегіт зубів, матюки та свист куль.
Сльози котились з очей, коли піднімали черепи, зі ще ніби вчора чесаними, плетеними, закрученими калачиком, чорними косами, не знаючи, де їхні кістяки.
Нарешті останні черепи і кістки були промиті спецальним розчином. Черепи покладено на довгих, широких столах, а по обох боках лежали великі купи кісток. Окремо лежали чоловічі тазові кістки, окремо жніочі і ще більші купи залишок: хребти, хребці, ребра.
Все це було огороджене так, що люди, які приходили, могли зблизька подивитись на плоди праці комуністичних "визволителів". Пригадується випадок, коли один з таких "визволителів" прийшов оглянути місце "бойових подвигів" своїх товаришів, а може і однополчан, з якими сам брав участь у цих "бойових операціях ", сказав до одного з учасників розкопок:
- Мало іх стрєлялі.
Ось так вони, зайди, по сьогодні віддячують тим, з чиєї праці рук хліб їдять, по чиїй землі ходять!
Неподалік стояла будка, в якій містився оперативний пункт "Меморіялу". На ній висіли фотографії, що відображали знайдені документи, різні речі, а також приговори, що виносились при закритих дверях беззахисним і невинним в'язням, такого змісту: Іменем Союзу Совєтських Соціялістичних Республік, воєнний трибунал в кількості трьох чоловік - т.т. Тараканова, Мухіна, Коноваленка, - засудив по статті такій то, такого то,, до повної міри покарання.
На знайдених ложечках, що ними користувалися священики, на папірчиках, на коробках від сірників і дзигарничках, люди залишали свої прізвища, імена, - одні без надії, інші з надією, що їх кколись знайдуть і дізнаються про їх долю. Їхні обірвані мрії та мрії живих, сповнені надій, - здійснилися. Через півстоліття зустрілись рідні живі з мертвими, пізнавши їх по одежі, в якій останній раз їх бачили, коли большевицькі сатрапи їх розлучили.
По щоках людей текли сльози горя і радости, що знайшлися ті, яких майже 50 літ терпеливо виглядали, чекали вістки від них, або думали, що вони пропали безвісно.
Ці явні, незаперечні докази злочину, противникам розкопок були не по душі. Вони всіляко намагались перешкодити, а навіть зупинити цю акцію, бодай тим, щоб екскаватора не дати, або із запізненням прислати. Та люди, що з доброї волі приходили на розкопки, не дочекавшись техніки, користуючись лопатами, продовжували роботу.
Побачивши, що ця версія не вдається, почали висувати інші. Перша випала на долю тих, на кого не шкодують болота навіть свої, мовляв, "бандерівці розстріляли", але скоро ця брехня розвіялась, бо в цей час не було там УПА...
Потім підняли галас, що то, мовляв, "німці розстріляли" полонених "червонозоряних" воїнів, але скоро і цей галас стих, бо, перемацавши все шмаття, що вціліло, кожен клаптик одежі, кожну кишеню, кожен рубець, не знайшлося ні одного гудзика від совєтської шинелі!
Зате знайшлося інше. При промиванні черепів всередині в них були знайдені кулі від автоматів ППШ і пістолетів ТТ, тобто воєнної продукції совєтського виробництва, при чому, знайдені гільзи були без жодних знаків, які б вказували на виробництво, порядковий номер чи дату випуску. Такими "боєприпасами" користувалась тільки спеціяльна "12 армія", яка ступала по п'ятах передової, діючої. Тому немає сумнівів, що затіяний злочин дозрівав вже давно поза межами України.
Ось настав останній день розкопок. На їхньому місці вже все було готове до перепохоронення. Ями, з яких вийнято тлінні останки, були впорядковані під могили.
У тридцяти трьох домовинах, довжиною двох метрів, шириною і висотою одии метр, наповнених вщерть черепами, кістками і останками вцілілої одежі, обнявшись мов рідні брати і сестри однієї віри, нації, землі, лежали їхні пошматовані тіла.
Домовини з любов'ю були прикрашені синьо-жовтими стрічками, обсипані квітами. Все було готове до траурної церемонії.
В день сумної жалібної урочистости, в Дем'янів Лаз прибули сотні тисяч людей з навколишніх районів і областей, щоб попрощатись з невинними жертвами.
Море національних прапорів і десятки церковних процесій застигло в очікуванні початку цієї церемонії. Коло величезного престолу стояло двадцять священиків і Владик Української Греко-Католицької Церкви.
Ось пролунали перші звуки дзвону, прапори опустились і початком Літургії почалась ця сумна подорож замордованих українців і українок до місця вічного спочинку.
По Панахиді, по сумних прощальних промовах, закінчилась дія перепохоронення, в якій взяло участь понад 300,000 людей. Це яскравий доказ любови до загиблих, шани до нашого минулого, до наших героїв-мучеників зі сторони живих.
Сонце котилось до заходу, жевріло яскравіше як будь-коли, ніби пережило разом з усіма ці хвилюючі години, а дивлячись з небесної висоти, кидало свої останні прощальні ніжні промені.
"Дем'янів Лаз" на цей раз з полегшенням зідхнув, бо час, якого так чекав, настав, та заспокоївшись, заснув, накривши лагідно скорбний скарб...
На місці захоронення залишишись свідки трагічного минулого - сумні могили, як незаперечний доказ ненависти ворогів українського народу, якому за його добро, довір'я і щирість платили окупанти винищенням.
Та всупереч тим чужим, хто горить ненавистю до України, всупереч і своїм блазням і перевертням, засліпленим чужими, брехливими ідеологіями, хто від добра спить, хто розбиває народ, хто забув свою віру, а тим самим допомагає ворогові дальше розстрілювати людські душі, розбивати родини, села, ділити рідну землю - піднімається Україна з руїн, вкриваючись могилами й хрестами, сумує і тішиться, стоїть на розпутті в розчаруванні, але й в надії, в непевненості, але й у вірі.
Встає в той час, коли інші народи і нації зі скромнішою культурою, з багато скромнішими природними багатствами тішаться і гордяться здобутками своєї нації, а ми тішимося тими кісточками наших братів і сестер, що їх розсіяв найстрашніший кат ХХ століття - комунізм, кат якого не знала історія людства від початку існування. Збираємо, тулимо їх до купки, складаємо в домовини, перепохоронюємо по-християнськи, раді цьому, що можемо це робити спокійно.
Встає Україна і, як маленька дитина, робить свої перші кроки, тому тепер, як ніколи, їй потрібна всестороння поміч, бо ворог не спить і на кожну зроблену ним прикрість, ми повинні відгукнутися, ставати в обороні Батьківщини. Адже іде війна не на життя, а на смерть, війна страшніша від тої, коли чути свист куль, коли перед собою видимо ворога. Війна таємна і тому потрібна зброя, ще страшніша для наших ворогів, ніж для фізичної боротьби, - потрібна наша мудрість, свідомість, єдність і відданість тій справі, тим ідеалам, за які віддали своє життя брати і сестри, ідучи невинно чи свідомо, добровільно чи насильно на смерть.
Тому наша взаємна, братня любов, наша жертвенність буде найкращим проявом любови і шани до нашого минулого та пам'яттю про аше майбутнє. Це зітре різні точки зору на ті чи інші події історії, бо вона - творіння Божих рук, люди лиш її виконавці, тому рано чи пізно все буде розставлено на свої місця і кожному буде віддане належне, а наші розходження є прекрасною поживою для недругів. Це тріщина, в яку вони закладають динаміт, щоб вирити прірву, яка може поглинути здобутки наших предків і наші теперішні.
З ласки Божої нам дано право вибору - воля чи протилежне. Може це останній шанс не бути рабами, шанс не тільки для нас, але для наших дітей і майбутнього України.
адреса статті: http://www.geocities.com/nspilka/library/demjaniwlaz.html
Гопак як бойове мистецтво
Таємна сила українських патріотів
Таємниця Великого терору
Герої назавжди
СТРАШНА ТАЄМНИЦЯ "ДЕМ'ЯНОВОГО ЛАЗУ"
Секрети валуєвського циркуляра 1863 року
Українофобія як гностична проблема
наверх